Пригадав одну з перших своїх статей при перегляді цього відео у Фейсбуці та відреагував коментарем на захоплення вчинком львів’ян по відношенні до собаки. Мене трохи вразило те, що нікого не цікавить байдужість людини, яка знімала на телефон все, що відбувалося на дорозі міста Лева. Оскільки я не зміг знайти цю статтю на власному блозі, публікую її ще раз без змін. Вона буде актуальна і зараз.
На мене сильне враження справило це фото, але ще більше – його історія. Автор цієї фотографії – Кевін Картер – отримав за неї Пулитцерівську премію у 1994 році. У Судані в той час шаленів голод і йому вдалося здалеку зробити фото ледь живої від голоду і обезводнення дитини, до якої підкрадався гриф, відчуваючи смерть. Це було навесні 1993 року. У травні 1994 року фотограф за велику суму продав фото “Нью-Йорк Таймс”, бо тема голоду в Африці була на перших шпальтах газет. А відтак отримав свою “заслужену” премію. Це фото, за опитуваннями репортерів, входить у десятку найбільш вражаючих в історії фотографування. За місяць, в червні 1994 року Кевін Картер покінчує життя самогубством. Причина? Його дуже часто при зустрічах запитували про подальшу долю дитини, а він не знав, що відповісти, бо просто пішов далі, шукаючи вдалого знімка. Коли автору дорікали, чому він не допоміг дитині, він сказав: “Я маю бути вісником, а спасають нехай інші”. Але сумління не дало йому спокійно жити. Він міг щось зробити, але не зробив.
До речі, журналісти за багато років знайшли того, хто був на фото. Хлопчик вижив, але юнаком помер від малярії.
Сумна історія, але вчить нас одного: не бути лише вістунами, але робити щось для когось тут і зараз.
На що витратив Кевін свою премію не знаю, але я знаю, кому вона була потрібна тоді найбільше.
Фото: fotoafuocophotograpy
Можна довго сперечатись про те як все було насправді з цим фотографом, звісно що не від щастя людина покінчила життя самогубством, а чи від докорів сумління чи ні – ми вже не будемо цього знати. Важливо є те, що можна подивитись на інших журналістів-людей, які не хитаються у своїй позиції, одним з таких є Джеймс Нахтвей, його лекцію можна послухати. https://www.ted.com/talks/james_nachtwey_s_searing_pictures_of_war?language=ru
Того журналіста дуже мучила совість, адже за 800 метрів від того місця, де лежав хлопчик був медпункт. А журналіст чекав вдалого кадру, сфотографував і пішов.
А я чула іншу версію. Що журналіст все-таки після фото допоміг хлопчикові, але його все одно цькували колеги